Баба, бабуся – поширене у всіх слов’ян слово, що позначає старшу в родині жінку, нерідко – просто заміжню жінку, а іноді – знахарку, лікарки, повитуху.
На Русі «бабою» чи «бабусею» традиційно називали жінку, що приймає пологи і слідкує перші дні після них за здоров’ям новонародженого і породіллі. Протягом перших дев’яти днів вона купала та сповила немовля.
Нерідко бабками називали сільських знахарок, травниць, ворожок, які теж іноді виконували обов’язки повитухи. Такі бабусі лікували від різних хвороб, знімали порчу, вгадували, ким що вкрадено і де знаходиться.
Також слово «баба» слов’яни часто використовували для позначення жіночих міфологічних персонажів, а ще окремих днів, астрономічних об’єктів, атмосферних явищ і деяких ритуальних предметів. Так, наприклад, в народній традиції «баба» була об’єктом і персонажем жнивного обряду, ритуальних дій, різних ігор. Словами «баба» і «дід» традиційно позначалися персонажі нечистої сили і померлі предки.
Слово «баба» може входити в словосполучення, другий елемент яких сприймається як власна назва (рус. Баба Рюха, Баба Ляга, болг. Баба Марта, серб. Баба Рога і т.п.). А ще цим словом називали різних демонічних істот. Так, наприклад, в східнослов’янських казках часто фігурує баба Яга – баба-чаклунка, яка стоїть на захисті світу мертвих.
У російських і українських повір’ях бабою Середою називали жіночий міфологічний персонаж, схожий на святу П’ятницю і Мокушу і тісно пов’язаний з ткацтвом і прядінням. На Русі білою бабою називали водяного демона (водяницю, русалку), лішою бабою – лісового демона, а бабою Марою – мару, яка плутає і рве кужіль, залишену без нагляду.
В українських повір’ях існували «житня баба» (польовий дух), «залізна баба» (дух, що знаходиться в кукурудзі), «дика баба» (жіноча демонічна істота, що спокушає молодих чоловіків і схожа на повітрулю або російську русалку).
У народних традиціях слово «баба» або «бабка» іноді означає жінку, пов’язану з надприродними силами, тобто знахарку, відьму, чаклунку, ворожку. Іноді це слово зустрічалося в назві різних хвороб і жіночих демонічних істот, що уособлюють різні недуги. Наприклад, болгари бабою Шарко називали віспу, представляючи її злою і негарною істотою. Східні слов’яни ж віспу називали бабухою, а червоною або білою бабою називали «морову пошесть».
Нерідко слово «баба» зустрічалося в назвах днів і пір року. Так, у македонців, болгар і сербів місяць березень уособлювала Баба Марта – антропоморфна істота, що бореться зі своїм братом Малим Сечко (лютим). У хорватів і сербів існувало повір’я про бабу Корізму, яка втілює в собі сім тижнів Великого посту. У Південній Чорногорії нею лякали дітей, які просять щось скоромне в піст. Серби снігові дні в березні називали «баб’ячими днями». Болгари Бабиним днем називали день повитухи.
У метеорологічної і астрономічної термінології слово «баба» використовували практично повсюдно:
- Плеяди на Русі називали «баби»;
- Оріон серби іменували Бабини штапи («бабині палиці»);
- місяць болгари називали – Баба Галє, Баба місячинка;
- веселку – «бабин пояс»;
- град – «бабине просо»;
- край неба, звідки часто приходить негода («гнилої кут»), – «бабин кут»;
- про плями на місяці поляки говорили: «Баба збиває масло» або «Баба пече хліб».
На Русі Бабиним літом називали тиждень після Семенова дня, а іноді і просто сонячний і теплий період осені.
У жнивних обрядах слов’ян останній стислий сніп нерідко називали «бабою». На Русі такий сніп-«бабу» наряджали і несли на свято врожаю, де навколо нього водили хороводи.
У деяких слов’янських народів бабою називали ляльку, яку знищували ранньою весною. Ця лялька символізувала зиму і смерть. У словенців вираз «різати стару бабу» означало те саме, що спалювати і топити Смерть-Зиму. Проводили такий обряд в середу на третьому тижні Великого посту. Виготовляли ляльку–«бабу», яку спочатку клали на колоду і били кийками, потім перепилювали надвоє і з піснями спалювали.
Обов’язковим персонажем святочного і масляного ряження повсюдно у слов’ян була «баба» поряд з «дідом». Як правило «баба» символізувала істоту, пов’язану з потойбічним світом, світом мертвих. Вона або уособлювала саме смертоносне начало (холод, зиму, смерть і т.п.), яке виганяли з настанням весни, або представляла душі предків, що з’являються на землі саме в ці річні свята.
У багатьох місцях одним з постійних святочних персонажів була «біла баба» – покійниця, уособлення смерті. Мала вона страхітливий зріст, який досягався різними способами (наприклад, зображати «білу бабу» могли двоє хлопців у довгих білих сорочках: один сідав на плечі іншому і розмальовував собі обличчя). «Біла баба» бігала по домівках, стукала у вікна, лякала дітей і дівчат, ганялася за ними і т.д.
Крім «білої баби» на Святки по домівках традиційно ходили – «дід» і «баба». Ці персонажі могли брати участі в різних обрядах та іграх і мати різний вигляд, але практично всі їх дії пов’язані з ідеєю родючості, а іноді з ідеєю смерті і воскресіння.
А ще Баба – це древня слов’янська богиня спокою і тиші, здоров’я, родючості та домашнього благополуччя. Повитухи, що допомагають при пологах, вважали її своєю заступницею, та й звичайні жінки зверталися до богині за порадою. На думку дослідників, культ цієї богині розвинувся за часів матріархату. Капища Баби розміщувалися на піднесених місцях, курганах, біля річок. Ідоли виготовляли з каменю або дерева. Біля них горів ритуальний вогонь, а мисливці виконували обрядові танці. Під час ритуальних святкувань Бабі приносили в жертву тварин. Можливо, культ Баби плавно перейшов в поклоніння Берегині.
