У східних слов’ян, як і у багатьох інших народів світу, існувало уявлення про те, що одні небіжчики належать до розряду «правильних», або як їх ще називали в народі «чистих», а інші – до «неправильних» або «нечистим». «Чисті» небіжчики – це ті, хто помер своєю смертю, від старості. Відміряний їм термін вони прожили на землі і пішли в світ інший на вічний спокій. «Чисті» небіжчики поповнюють ряди предків, яких в народі ще називають «батьками» або «дідами». Ховали таких померлих за всіма правилами і щороку поминали в дні, призначені для поминання. Вірили, що весь час вони знаходяться в потойбічному світі і тільки в дні особливого поминання покійних на короткий час можуть повернутися в будинок своїх живих родичів.
Хто такі «нечисті» («заложні») небіжчики?
Небіжчики, померлі передчасною або неприродною смертю, які не встигли прожити до кінця відведений їм термін, вважалися «нечистими». До них відносяться самогубці, а також загиблі через нещасний випадок, убиті в бійках і битвах, померлі в молодому віці,які не встигли вступити в шлюб і залишити потомство. До «нечистих» небіжчиків відносили і дітей, що народилися мертвими або померли нехрещеними, і тих, кого прокляли батьки, а ще людей, яких поховали з порушенням визначених ритуалів. Крім того, до розряду «неправильних» небіжчиків зараховували людей, які за життя зналися з нечистою силою, наприклад, відьми, чаклуни і т.п.
Слово «заложні» в науковий обіг введено радянським етнографом Д.К. Зеленіним (1878-1954 рр.). Воно було відомо в діалектах Вятської губернії і позначало людину, яка померла раптовою смертю.
У народі вважали, що душа людини, яка померла «неправильною» або, як в народі говорили «марною» смертю, не потрапляє в загробний світ, а залишається як би на кордоні світу живих і світу мертвих. На місці своєї загибелі вона «доживає» відміряний їй термін. «Заложні» небіжчики можуть являтися людям в своєму колишньому вигляді.
Згідно з народним повір’ям, ті, хто повісився або втопився, не потрапляє на той світ, а бродить по землі, тому що Господь не закликає їх до себе поки не настане призначений термін. Оскільки вірили, що такі небіжчики після смерті «ходять» по землі, їх ще називали «ходячими». Вважалося, що вони небезпечні для живих і не гідні звичайного поховання і поминання. Саме такі небіжчики стали прототипом для багатьох міфологічних персонажів, що приносять шкоду людям (русалок, упирів, кикимор та інших дрібних демонів).
Самогубці – найпоширеніший вид «нечистих» небіжчиків. З моменту смерті їхні душі перебувають в повному підпорядкуванні у нечистої сили. Молитви живих не в силах їм допомогти, і до Страшного суду їх будуть мучити дияволи. Існує переконання, що самогубці ходять за допомогою чорта, який ними керує. Є повір’я, що чорти за душею самогубці прилітають у вигляді вихору або бурі. Тому, коли траплялася сильна негода, говорили, що десь неподалік сталося самогубство.
Вірили, що самогубці «душу дияволу віддали» і знаходяться у «Сатани в пазурах» або «в колінах». Їх називали «чортовою жертвою», «дітьми диявола». Вважалося, що чорти використовують їх в якості коней і возять на них воду.
Як ховали «нечистих» небіжчиків?
У стародавні часи тіла «нечистих» небіжчиків намагалися не заривати в землю. Їх відносили подалі від людських очей в болота, яри, низькі і багнисті місця, де залишали, «закладали» палицями, кілками, мохом, листям, гілками, залишаючи тіло на поверхні землі. Вважалося, що їх не приймає свята Мати-земля, могила «не тримає» в собі небіжчика, він виходить з неї і бродить по землі як приведення, лякаючи і переслідуючи подорожніх, відвідуючи будинки своїх родичів, насилаючи хвороби.
В землю таких небіжчиків ховати забороняли, а тим більше не можна було цього робити на кладовищі разом з «правильними», «чистими» небіжчиками. Інакше за таке осквернення природа відповість людям бурею, заморозками, посухою, неврожаєм, мором та іншими страшними лихами.
Поховання «нечистих» небіжчиків не тільки в Середньовіччя, але навіть в XX столітті зберегли давні язичницькі риси. Селяни вірили, що таких померлих слід ховати в особливих місцях, окремо від «батьків». Тому часто ховали їх у лісі, на перехрестях доріг і межах полів, у мокрих місцях без труни, в тому одязі, в якому вони були одягнені в момент смерті, повернувши обличчям в землю. В крайньому випадку «нечистих» небіжчиків могли поховати і поблизу кладовища, але тільки за його огорожею.
На півночі Росії самогубців навіть забороняли вносити в село. Їх ховали під ялиною або між двома смереками. Іноді ховали і на кладовищі, але труну в землю закривали у вертикальному положенні. У деяких селищах вважали, що ховати самогубця потрібно там, де він вкоротив собі віку, інакше він сім років буде приходити на місце своєї загибелі.
Гріхом вважалося згадувати самогубців в заупокійній молитви і поминати, тому що їх душа загинула навіки і заупокійна молитва замість того, щоб умилостивити Господа, навпаки, викликаючи його гнів. Поминали самогубців раз на рік. Для цього на перехрестях для птахів сипалися крупу або роздавали бідним милостиню поминальною їжею: пирогами, млинцями, фарбованими яйцями. Іноді родичі жертвували гроші на лиття церковного дзвона, щоб він видзвонив самогубцю милість у Господа.
Чим небезпечні «нечисті» небіжчики?
Наші пращури вірили, що душі «заложних» небіжчиків бродять по землі, можуть повертатися до себе додому, уві сні або наяву являтися родичам, лякати і переслідувати людей, і що найнебезпечніше, поповнюють собою ряди нечистої сили. Вони можуть насилати хвороби, викликати стихійні лиха (град, бурю, посуху, затяжні дощі, заморозки влітку і неврожай).
У давньослов’янських пам’ятках починаючи з XIII століття зустрічаються історичні свідчення про звичай викопувати похованих самогубців із землі для запобігання різних нещасть. Відомі випадки, коли при масових епідеміях або стихійних лихах сільські жителі, незважаючи на заборони з боку Церкви і радянської влади, потайки з могили викопували тіло такого покійника і відносили його за кордон села і кидали в глухих місцях, а ще намагалися знешкодити небезпечну дію померлого (наприклад, перевертали покійного в труні долілиць, йому на шию накладали уламок коси або серп, забивали в труну осиковий кілок, на могилу сипали розпечене вугілля.
