За легендою, у батька сонця і вогню, бога Сварога, «божества, яке народжує», були сини, яких в народі називали Сварожичами. Ім’я Сварожича, сонячного божества древніх слов’ян, часто згадується в давньоруських письмових джерелах. Воно символізує сонце – священний небесний вогонь. У слов’ян був культ вогню, який об’єднав шанування вогню сонця і домашнього вогнища. Літописи свідчать, що наші предки молилися вогню, називаючи його Сварожичем. Вірили, що він метає стріли – сонячні промені.
На Русі син Сварога, Сварожич, шанувався під іменем Дажбога, Хорса або Сонця. Він займав почесне місце в слов’янському пантеоні богів. Його називали богом сонячного дня і «подавцем благ» (швидше за все, через збіг імені зі словом «дати»). Промені сонця представлялися слов’янам стрілами Дажбога, якими він уранці жене ніч і розсіює тумани, ранньою весною розтоплює лід і сніг, а влітку карає землю і її мешканців.
Пов’язаний з сонцем і міфологічний родоначальник династії скіфських середньоднепровських «царів» – Сонце-цар, Колаксай. У літопис XII століття потрапив фрагмент цього міфу, де Даждьбог названий «Сонце-цар». Останнього великого князя-язичника Володимира називали Володимиром-Красне Сонечко, а його правнуків в «Слові о полку Ігоревім» – «онуками Дажбога». Цікаво, що слов’яни ім’я грецького бога сонця Геліоса переводили як «Дажбог».
У слов’янській міфології, Місяць був чоловіком богині Сонця, а Луна – дружиною Дажьбога. У народі говорили: «Сонце – князь, Луна – княгиня». Луна в якості дружини Сонця шанувалася і у скіфів.
Даждьбога, як і Перуна, називали дідом. Існує український переказ про старого сопливого і біловолосого діда, який бродить по світу. Якщо ж йому утерти ніс, то він відразу розсиплеться сріблом. Білоруси такого діда називали Белун, який уособлює ясне небо і тому поєднує в собі риси бога-сонця і бога-громовника – в його силах проганяти ніч і темні хмари.
У балтійських слов’ян сини Сварога називалися по-різному. В середні віки в місті Ретра, де проживали полабські слов’яни, існував просто Сварожич. У полабов, що жили поруч з річкою Ельбою, було чимало ідолів, але найбільше шанувався у них саме Сварожич. Місто, де знаходився ідол Сварожича, називалося Редаріум. Воно знаходилося в священному гаю і вважалося культовим центром. У мирний час в храмах полабські слов’яни зберігали прапори, під якими ходили на війну.
Називати Сварожича могли ще й Радегастом, Радгостом, Ридигостом, але незалежно від імені обов’язковими атрибутами його ідолів були кінь і спис.
Сварожичем можна назвати і Свентовита – бога земних плодів і війни. Люди приносили йому в дар монети і віддавали частину здобичі від війни.
Вогонь Сварожич
У народних уявленнях, вогонь – одна з основних стихій світобудови. Його протиставляли воді і вважали посередником між світом мертвих і світом живих. Сприймався вогонь і як безпосередній посередник між людиною і божеством.
У Древній Русі вогонь називав Сварожичем, сином Сварога. Найчастіше поклонялися йому в стодолі, де сушили снопи хліба, перш ніж його молотити, що говорить про сільськогосподарський характер його культу. Вогню Сварожичу молилися і приносили жертви, щоб він був милостивий і допоміг висушити хліб, а не спалив його разом з клунею.
У честь Сварожича підтримували вогонь. Якщо ж він гаснув, то жриця, винного в цьому, чекала смерть. Вогню кланялися на полудень. Його вважали вбивцею Дракона, бога темряви. На думку А. А. Бичкова, слов’янські двоголові ідоли зроблені в честь Вогню Сварожича.
Слов’яни представляли вогонь живою і норовливою істотою, яка подібна до людини їсть, п’є, спить, а розсердившись може помститися пожежею за погане ставлення. З давніх-давен вогонь слов’яни вважали священним: його оберігали від осквернення, йому поклонялися і приносили жертви. У вогонь не можна було кидати нечистоти і плювати, інакше Сварожич міг образиться і помститися.
