Радовниця – приурочений до Великодня день поминання покійних. За народними переказами, в цей час з могил встають мертві, розговляються після Великого посту. Їх душі радіють, що про них пам’ятають діти і родичі.
Радовниця – церковне свято, яке Православна церква позначила, як перший день поминання покійних після Світлого Воскресіння Христового. Це свято було встановлене Церквою для поминання тих покійних, чиї посмертні поминальні дні (3-й, 9-й, 40-й) припали на будні дні Великого посту, коли не звершується Літургія, або на Світлу седмицю (тиждень наступний після Великодня), коли Церква не молиться за спочилих через те, що Воскресінням Христовим була знищена сама смерть. Однак дуже швидко Радовниця стала загальним поминальним днем, коли моляться не тільки за новопреставлених (тобто недавно померлих), а й за всіх покійних.
У цього свята, як і у багатьох інших церковних свят, є язичницьке коріння. Випадає воно на вівторок другого тижня після Великодня, який в народі називають Фоминим тижнем.
Радовниця: історія свята
Поняття «Радовниця» спочатку мало багато значень. Воно означало імена хранительок душ померлих і язичницьких родових божеств. Це свято уособлювало шанування душ покійних. У цей день померлим на похоронних курганах приносили жертви, що, на думку наших предків, дозволяло душі небіжчика насолодитися видовищем поваги, яку йому надавали живі.
Поминання покійних у Радовницю Церква встановила в спогад про зішестя Христа в пекло. Це один з головних батьківських днів, коли панахиди служать по всім покійним. У цей день практично кожна сім’я намагалася сходити на цвинтар, щоб відвідати могили своїх близьких. Спочатку йшли на могили до батьків, а потім вже до родичів і знайомих. Вірили, що якщо на Радовницю до когось з небіжчиків на могилку не прийдуть родичі, то його душа, замість того, щоб радіти Воскресінню Христовому буде весь день плакати.
Існувало повір’я, що в період з Великодня до Радовниці всі померлі (і святі, і грішники) опиняються в Царстві Небесному. У Радовницю ж вони розходяться по своїх місцях.
На кладовище йшли з пасками, пирогами, кутею, фарбованими яйцями, сирниками, млинцями. Несли домашнє пиво і вино. Яйця, млинці та інші частування кришили на могилах, а пиво, вино і олія виливали на землю у могильного хреста. Все це називалося «мертвим на їжу».
Перші згадки в джерелах цього свята датуються XVI століттям.
Традиції святкування Проводів
Другий тиждень після Великодня в Україні є поминальним. Його ще називають:
- Про́води;
- Гробки́;
- Діди́;
- Красна гірка;
- Могилки;
- Поминальні дні;
- Поминки;
- Провідки;
- Провідна неділя;
- Проводки;
- Ра́довниця;
- Радуниця;
- Бабський Великдень.
За дохристиянським віруванням у Великодні дні вважали, що всі покійники, як члени роду, присутні на землі серед живих. Вони мали свій Мертвецький Великдень і в Страсний и Світлий тижні їх навіть неможна біло називати покійниками. В першу неділю по Великодню їх знову виряджали на ниви та у вирій – їх постійне місце перебування. За етнографічними та історичними дослідженнями три-чотири рази на рік покійники «по небесному чарівному мосту прибували до роду». Відбувалося це в такі дні:
- на Святу вечерю – кутю (6 січня);
- у Чистий четвер (на свій Мертвецький Великдень, після якого перебували на землі до Проводів);
- на Зелені свята;
- на Спас – в День урожаю.
Але найвеличніше шанували покійних на Проводи.
У давнину свято Проводів біло цілком жіночим, та й сьогодні головну роль в ньому мають жінки. Це підтверджує думку, що виникло воно за часів Матріархату, коли панував культ предків. З прийняттям християнства звичай справляти проводи залишився, йому лише надали іншу символіку – християнізували.
За звичаєм, наші пращури намагалися на Проводи умилостивити і задобрити покійників у важливий час – весною, коли вони сподівалися на приплід скотини, гарний вражай тощо. На могили покійних проводили «надгробну» трапезу.
У багатьох місцях, вранці, перш ніж відправитися в церкву, для покійних накривали окремий стіл, на якому стояли яйця, оладки. Повернувшись з храму, чекали, поки «поїдять померлі», потім зі столу прибирали і його накривали заново для себе.
Широке поширення набуло повір’я, що на Проводи мертві до живих йдуть митися. Тому напередодні свята для померлих предків не тільки накривали столи, а й топили баню, куди приносили мило, віник, білизну, а підлогу посипали попелом, щоб упевнитися, чи приходили покійні (за повір’ям, тільки на золі могли залишитися їх сліди).
На Радовницю прийнято святкувати Великдень на могилах покійних, робити поминальну трапезу, а частину приготовленої їжі роздавати жебракам на спомин душі.
Наші предки вважали, що, якщо на свято не пригостити померлих близьких честь почесті, то і вас на тому світі ніхто не пригостить, не пом’яне і не порадує. Ще селяни вірили, що розгнівані за неповагу до їх пам’яті душі родичів могли наслати на людину різні нещастя: неврожай, мор худоби, пожежі і т.д. З цієї причини не тільки на Радовницю, а й протягом усього Фомина тижня господині на ніч залишали на столі страви, щоб «покійнички, які за зиму наголодувалися» пообідали, якщо раптом вирішувати відвідати будинок своїх родичів.
У деяких містечках у селян було прийнято бенкетувати на могилках. Влаштовувати там співи, а іноді і танці до пізнього вечора. У стародавніх похоронних звичаях частиною поминання є веселощі, головне призначення яких – подолання смерті і твердження загробного життя. Однак гучні веселощі було прийнято далеко не скрізь. Церква до цього ставилася негативно, вважаючи, що поминання на кладовищі з використанням алкогольних напоїв, це вже не поминки, а справжні гуляння. Православна церква і сьогодні категорично проти розпивання алкоголю на поминках.
Чи можна на Великдень поминати покійних?
Сьогодні деякі люди вважають за краще на Великдень після церкви йти на цвинтар, щоб віднести великодні страви на могилки покійних родичів. Але це суперечить принципам Православної церкви: поминання покійних не відбуваються раніше дев’ятого дня після Пасхи.
Якщо людина померла на Великдень, то її хоронять по особливому великодньому чину.
Не варто забувати, що Великдень – це час особливої радості. Свято присвячене перемозі над смертю, тому у цей день не варто сумувати і сумувати.
