Радуниця (Радониця) – весняне свято, що відзначається у вівторок після Пасхального тижня, тобто на десятий день після Великодня. Хоча в старовину його святкували у Фомину неділя або понеділок. Це головний день поминання померлих предків, приурочений до Великодня. З давніх-давен люди в це свято поминали своїх покійних родичів, «розділяючи» з ними радість від Христового Воскресіння.
Назва свята, можливо, походить від слова «родичі» або від імені древнього слов’янського божества – Рода, який є творцем світу і прабатьком всіх богів.
У 2024 Радуниця відзначається 14 травня. Поминання в цей день починається з панахиди. Потім віруючі відправляються на цвинтар і влаштовують померлим родичам розговіння: на могили викладають яйця. Раніше яйця також закопували в землю. Покійних предків пригощали м’ясом і пасками. На могили лили пиво або горілку. Розклавши страви предків гукали по імені, кланялися могилі і просили скуштувати частування.
Після поминання родичів провідували могили знайомих. Людей, які зустрічалися по дорозі, обов’язково чимось пригощали і просили: «Пом’яніть моїх батьків». На частування не скупилися, тому що вважали: «Скільки пом’янеш (роздаси), стільки і на тому світі дадуть». А «коли не почастуєш батьків в Радуницю, самого на тому світі ніхто не згадає, не пригостить і не порадує». Вірили, що розгнівані «батьки» за неповагу до їх пам’яті на своїх нащадків могли наслати різні біди, хвороби, пожежу, падіж худоби тощо. Тому не тільки на Радуницю, а й протягом усього Фомина тижня на ніч на столі залишали їжу, щоб «небіжчики, які наголодувалися за зиму» пообідали, якщо раптом заглянуть в будинок своїх родичів.
Важливо знати. У народі вірили, що ті батьки, діти яких не прийшли поминати на цвинтар в Радуницю, не раділи, а весь святковий день плакали.
Молодята на Радуницю йшли на цвинтар, щоб попросити благословення у своїх покійних батьків. На знак вшанування на могили вони клали яйця, пофарбовані в червоний колір.
На Радуницю для покійних родичів готували лазню: залишали віники, теплу воду, чисту білизну. До ранку наступного дня в баню ніхто не заходив, щоб не зустрітися з душами покійних.
Частування для предків залишали і на столі, вірячи, що вони в цей час обов’язково завітають до живих. На поминальний стіл зазвичай виставлялися млинці, оладки, пироги, булочки з яйцем. На Радуницю готували лапшевік (коровай, який випікали з крутої локшини) і пиріг з пшоном, варили м’ясо і холодець.
І хоча в цей день і поминали померлих, Радуниця була веселим святом.
На Радуницю до обіду плачуть, а після обіду скачуть.
Найчастіше на кладовищах не тільки закушували пасхальною їжею, а й пили пиво або горілку. Повертаючись додому співали пісні, вдома веселилися: грали в карти, танцювали і т.п. Таке ставлення до Радуниця збереглося на Русі з глибокої давнини, коли люди, радіючи після поминок, прагнули протиставити скорботному царству мертвих життя з усіма його задоволеннями і радощами.
За язичницької традиції, поминання покійних навесні, перед настанням посівних робіт, відноситься до культу предків. Мета такого обряду – отримати заступництво і підтримку прабатьків в селянській праці. На Русі Радуниця відзначалася з давніх-давен, хоча форми її святкування засуджувалися православною церквою, але саме поминання вважалося богоугодною справою. За повір’ям, раніше Радуниці не можна поминати батьків, так як саме в цей день вони вперше в цьому році розговляються після Пасхи.
У деяких областях Росії на Радуницю «ганяли смерть»: дівчата, озброївшись мітлами і коцюбами, рівно опівночі виходили на вулицю, і до ранку з гучними криками бігали по селу і довколишнім полях.
